Лев Васильович Бачинський народився 14 липня 1872 року у селі Серафинці в багатодітній родині сільського інтелігента, директора місцевої народної школи.

Навчання

Навчався в сільській школі, після її закінчення Лев Бачинський продовжив освіту в Коломийській гімназії, де розпочався його швидкий культурно-освітній розвиток, а поза нею - в нелегальному студентському товаристві. Левко був одним з найактивніших учасників нелегального гуртка молоді Коломийської гімназії. Цей гурток був заснований десь у середині 80-х років за допомогою львівської таємної студентської спілки. Гуртків ці розгорнули широку культурно-освітню діяльність, мали значний вплив на учнівську молодь.

Після закінчення в 1891 році гімназії Л. Бачинський вступив на юридичний факультет Чернівецького університету. Тут на факультеті він пов'язав своє ім'я з іменами таких визначних вчених і письменників, як Степан Смаль-Стоцький, Іван Франко і Осип Маковей. Поступово втягнувся в громадсько-культурну діяльність і Бачинський. Спочатку як прихильник, а потім як політичний діяч Українсько-руської радикальної партії.

Не маючи змоги стаціонарно продовжувати освіту в університеті, Л. Бачинський як студент-заочник юридичного факультету влаштувався на службу в адвокатській канцелярії Теофіла Окуневського в Городенці. На цьому терені він зразу ж розгорнув громадське-культурну діяльність, став підпорою молодого радикального руху на Городенківщині, заснував економічно-політичні товариства.

Діяльність

Десь у середині 90-х років Лев Васильович заочно здобуває вищу освіту, стає доктором юриспруденції, входить до числа найактивніших діячів радикальної партії. На VII з'їзді партії у липні 1898 р. Бачинського обирають до її головного правління - разом з І. Франком, М. Павликом, С. Даниловичем, П.Думкою. З цього часу його життя нерозривно пов'язане з організаційною розбудовою радикального руху в Галичині, з боротьбою за краще майбутнє людей праці.

На початку 900-років зі Снятинщини Л.Бачинський переїжджає ближче до гір, на Бойківщину: спочатку працює в Калуші, в канцелярії Андрія Коса, потім переїжджає до Стрия, де, як згадує в автобіографії

"брав активну участь у всіх зборах... скликав радикальні віча".

Тут він ще більше віддається політичній і громадській діяльності, здобуває широкий авторитет серед своїх виборців, які у 1907 році при підтримці демократичних сил обрали його депутатом від Станіславівського округу. Як депутат Л. Бачинський був відомий своєю принциповістю і витривалістю у політичних дискусіях. Так, 13-14 червня 1912 р. він 13 годин без перерви виголошував опозиційну антиурядову промову. Йшлося про те, щоб заблокувати величезний військовий бюджет, який уряд намагався затвердити в парламенті.

У період першої світової війни, яка тисячі українських селян відірвала від рідної землі, Л.Бачинський піклується за долю переселенців, вивезених з рідного краю до таборів, звертає увагу урядових органів на тяжке соціальне становище людей, які змушені були залишити Україну. Живучи у Відні, Л. Бачинський співпрацював з такими діячами, як М. Ганкевич, К. Левицький, Е. Петрушевич, В. Дорошенко, М. Лагодинський.

Л. Бачинському, як і його побратимові В. Стефанику, випало на долю відіграти визначну роль в історичний період утворення вільної і незалежної України 1917-го року. Події розвивалися стрімко, наближаючи виникнення Української держави не лише над Дніпром, а й над Дністром та Прутом.

1918 року розпалася Австро-Угорська імперія. 18 жовтня у Львові зібралася Українська Національна Рада, яка проголосила утворення ЗУНР.

З січня 1919 р. на першій сесії УНРади Бачинський був обраний заступником президента Ради Е. Петрушевича і членом правління. Таким чином він, голова радикальної партії, взяв на себе і свою партію співвідповідальність за діяльність уряду молодої держави. Державні інтереси України стають у центрі його уваги, особливо ж його хвилює проблема об'єднання двох частин України. 3-го січня 1919 року сесія ЗУНР ухвалила Закон про злуку двох частин України в єдину державу, при збереженні автономії ЗУНР. Всі ці заходи і теоретично, і практично розроблялися при найактивнішій участі Бачинського. Цей день був воістину незабутнім для тих, хто тоді був присутній на святковому засіданні. З грудей присутніх людей виривалося жадане:

"Хай живе Українська Народна Республіка!"

Все це дійство закінчено постановою, що акт Злуки буде проголошено урядом Соборної України в Києві.

На 22 січня в складі 65 чоловік приїхала делегація ЗУНР на чолі з Левом Васильовичом. На цей день призначено урочисту подію - Злуку двох частин України в одну соборну державу. На площу біля Софії прийшли члени Директорії на чолі з її головою В. Винниченком і делегація від ЗУНР з віце-президентом західних областей Л. Бачинським. Цього дня він виступив із вражаючою урочистою промовою.

Сповнивши свою місію, Бачинський разом з делегацією повернувся до Станіславова, щоб своєю працею зміцнювати єдину, суверенну Україну. Багато сил і енергії віддав він розбудові нової держави: розробив концепцію земельної реформи, запропонував план приватизації землі. Його проект земельної реформи ліг в основу закону уряду УНР, прийнятого 1919р. До останніх своїх днів Л. Бачинський стояв на чолі Української соціалістичної радикальної партії.

Л. Бачинський не раз виявляв незламність своєї волі, принциповість свого характеру у виступах проти польсько-шляхетських властей - і тут, на Україні, і там, у Варшаві, на засіданнях сейму.

В 1928 р. на час урочистого відкриття Варшавського сейму, коли починав спою промову Ю. Пілсудський, Л. Бачинський на весь зал кидає йому в обличчя:

"Геть з виборчими насильствами й шахрайством! Випустити політичних в'язнів".

Помер Бачинський

19 квітня 1930 р. газета “Громадський голос” сповістила сумну новину про те, 

"що у Відні по тяжкій недузі на 58 році життя помер Л. Бачинський, життя якого кличе до нас словами Великого Генія трудящих мас нації Т.Шевченка - “Борітеся - поборете!”

Такого похорону в Станіславові ще не бачили. Провести у останню дорогу визначного українського діяча прийшли тисячі людей зі Станіславова, делегації з Городенки і Снятина, з Дрогобича та інших довколишніх сіл і міст. Жалобна процесія тягнулася в два кілометри. Три пари волів повільно тягли караван з домовиною, за якою делегації несли сотні вінків. Вулиці міста були заповнені вщерть. Попереду несли хрест. Жалобна процесія налічувала близько 50 тис. осіб. Над могилою виступали друзі Л. Бачинського.

Завершився тяжкий життєвий шлях сина сільського вчителя із с. Серафинці, який з над Дністра, з під Карпат, охоплював зором всю Україну, був одним з тих діячів, які Всеукраїнським державним актом утвердили історичне свято Злуки України

Левицький Омелян народився 31 липня 1875 року в місті Коломия, Івано-Франківська область. Український політичний і військовий діяч.

Біографія:

• Левицький Омелян народився 31 липня 1875 року. За фахом - юрист. 
• У 1907 - 1912 працював адвокатом у Турці, згодом - Долині.
• Належав до Української Національно-Демократичної Партії, входив до керівного органу організації - Народного Комітету.
• З серпня 1914 року брав активну участь в організації Легіону Українських Січових Стрільців. 
• У 1914 - 1915 Омелян Левицький командував четою, а згодом сотнею УСС.
• Відзначився в боях над Стрипою і Серетом у вересні 1915.
• В грудні 1916 його призначили командантом Гуцульської сотні УСС, котра брала участь у боях біля Кирлібаби в Румунії.

Омелян Левицький загинув 23 березня 1917 від розриву снаряду із австрійської гармати. Його поховали на цвинтарі села Кирлібаба.

"Дня 23 березня 1917 р. прибула на позицію нова австрійська батарея, здається 4/ХІІ, і стала встрілюваться на московську позицію. В той час, саме в обідню пору, працював сотник Левицький з одним стрільцем біля викінчення своєї землянки, хованої у скалі, яка мала чудову охорону від ворожих гранатів.

Нараз перед стрілецькою позицією, над яром, тріскають австрійські шрапнелі цілої батареї. Друга сальва тріскає майже над самими стрілецькими становищами. В тій хвилині стрільці дають відповідні знаки ракетами, та це нічого не помагає. За шрапнелями паде сальва гранатів між стрілецькі стоянки, від яких падуть трупом з розчерепленою головою сотник Омелян Левицький і чура-стрілець [Володиславський]. Ще одна сальва шрапнель-ґранатів - і батарія перестає стріляти, начеб лише для цього тут прийшла, щоб сповнити цей злочин. Стрілецтво було страшенно обурене, і небагато бракувало, щоб залишило було окопи і кинулося провчити як слід отих гармашів-вбийників. Лише завдяки старанням старшин удалося вспокоїти розлючене стрілецтво. На другий день наспіли до сотні заяви співчуття від усіх команд - корпусу, дивізії, бригади, деташми і поодиноких старшин.

А дня 25 березня 1917 року відбувся сумний і прикрий для стрілецтва похорон сотника Омеляна Левицького. Похоронено його на кладбищі в Кирлібабі, біля церкви. Похорон був величавий, начеб Австрійці хотіли своєю чисельною участю затерти перед стрілецтвом вражіиня цієї трагічної смерти їхнього сотника, начеб хотіли змити із себе вину", -  описує цю подію підхорунжий Михайло Горбовий.

Зарицька Катерина Миронівна народилась 3 листопада 1914 в Коломиї. Членкиня ОУН, зв'язкова Романа Шухевича, організатор і керівник Українського Червоного Хреста, дружина Михайла Сороки, донька видатного математика Мирона Зарицького, мати художника Богдана Сороки.

Освіта:

• В 1932 році закінчила гімназію сестер Василіянок у Львові. 
• Згодом здобула диплом інженера геодезії у Львівській політехніці.

Біографія:

• Катерина Миронівна народилася 3 листопада 1914 в Коломиї.
• Починаючи з 1930 є учасницею ОУН.
• Протягом 1931–1932 Катерина входила до дівочої бойово-розвідувальної п'ятірки під керівництвом Марії Кос. До її складу входили також Дарія Гнатківська, Віра Свєнціцька та Олена Недзвєцька.
• У 1935–1936 роках була заарештована й засуджена на Варшавському процесі до восьми років ув'язнення, проте апеляційний суд скоротив термін до шести років, а на підставі амністії термін зменшено до чотирьох. Згодом засуджена на Львівському процесі до п'яти років тюрми, однак термін був скорочений на підставі амністії до 2,5 років.
• Вийшла на волю в грудні 1938. 
• 5 листопада 1939 року взяла шлюб у Соборі св. Юра із Михайлом Сорокою.
• Із березня 1940 по червень 1941 сиділа у в'язниці НКВС, де народила сина Богдана.
• Протягом 1941–1943 крайова провідниця жіночої сітки ОУН
• З 1943 організатор і керівник Українського Червоного Хреста. 
• З 1945 по 1947 зв'язкова Головного Командира УПА Романа Шухевича, працювала також у відділі пропаганди ОУН. 
• 21 вересня 1947 заарештована органами НКВС в Ходорові та засуджена до 25 років ув'язнення.
• Вийшла на волю 21 (22) вересня 1972 із забороною проживати в Західній Україні. У зв'язку з цим поселилась у м.Волочиськ Хмельницької області. 

Катерина Зарицька померла 29 серпня 1986. Перепохована на Личаківському цвинтарі у Львові.

Вшанування пам'яті:

• У Львові є курінь ч. 30 ім. Катрусі Зарицької. Заснований 26 березня 1995 року ст. пл. Лесею Онишко (зв'язкова) та гурточками «Мангусти», «Фіалки», «Хом'ячки» та «Проліски».

Чайковський Андрій Якович народився 15 травня 1857 року в Самборі. Український письменник, громадський діяч, доктор права, адвокат у Галичині. Діяч Національно Демократичної Партії, згодом УНДО, один з організаторів УСС, повітовий комісар ЗУНР у Самборі.

Сім'я:

• Андрій Якович разом із дружиною прожив пів-століття. Мав трьох синів та три доньки.
• дружина - Гладилович Наталія Юліанівна. 21 вересня 1884 року одружилась із Андрієм Чайковським. Народилась 26 серпня 1861 року в селі Береги. Померла 17 листопада 1938 року в місті Коломия.
• син - Чайковський Микола Андрійович. Професор математики. Народився 2 січня 1887 року, в місті Бережани. Помер 7 жовтня 1970 року в місті Львів.
• син - Чайковський Богдан Андрійович. Адвокат, етнограф. Народився 29 лютого 1888 року, в місті Бережани. Закатований комуністами у Бригідках.
• син - Чайковський Андрій Андрійович. Бібліотекар, член КПЗУ. Народився 14 жовтня 1895 року, в місті Бережани. Помер 9 червня 1978 року в місті Коломия.
• донька - Чайковська Галина Андріївна. Народилась 19 вересня 1892 року в місті Бережани. Померла 6 січня 1979 року в місті Флорида.
• донька - Чайковська Олена Андріївна. Народилась 4 січня 1893 року в місті Бережани. В 1927 році померла при пологах.
• донька - Чайковська Наталія Андріївна. Народилась 6 серпня 1898 року в місті Бережани. Померла 18 лютого 1938 року.

Біографія:

• Андрій Якович народився 15 травня 1857 року в сім'ї дрібного службовця, дрібного шляхтича, в місті Самбір, що належало до королівства Галичини та Володимиро-Австрійської імперії, нині Львівська область. У дитинстві втратив батька, тому хлопчика забрала до себе бабуся в село Гординя в Самбірському повіті.
• До початкової школи не ходив, навчався вдома. Навчився читати польською, оскільки українського букваря тоді не було. Іспити за початкову школу здавав приватно.
• У 1869-1877 навчався в Самбірській гімназії, де прочитав Шевченкового «Кобзаря».
• В гімназійні з 1873 по 1877 роки був членом підпільного товариства «Студентська громада».
• Після закінчення гімназії вступив на філософський факультет Львівського університету.
• У 1881 році став співзасновником «Кружка правників». Почав працювати за невелику зарплату в товаристві «Просвіта».
• З філософського факультету Андрій Чайковський перейшов на юридичний факультет того ж Львівського університету[1]. За часів навчання на юриспруденції очолював студентське товариство «Дружній лихвар».
• 1884 року А. Чайковський склав суддівський іспит і впродовж 1884–1886 років практикував у Самборі після чого переїхав у м. Бережани Тернопільської області, де у 1890 році відкрив власну адвокатську канцелярію. Ніхто інший так активно, як Андрій Чайковський, не популяризує серед москвофілів ідеї народовецького просвітянського руху, доказуючи власним прикладом, що рідною мовою треба вести справи в судах та установах.
• У 1914 році Чайковський повернувся до Самбора. Навіть у мирний час не все гаразд творилося зі свободою людини на окупованих теренах так званої Малопольщі, але інші порядки настали в період Першої світової війни, яку принесли на своїх багнетах царські вояки — переслідування й повальні арешти під час окупації російськими військами рідного міста Андрія Чайковського Самбора, як і Східної Галичини загалом. Там, за доносом єдиновірних співмешканців, які з ідеологічних міркувань симпатизували завойовникам, на заповзятливому українофілові замкнули наручники та й припровадили до сумновідомої львівської в'язниці «Бригідки». Як заручника його перетримали трохи більше двох тижнів, і не знайшовши компромату, випустили під протекцію Володимира Дудикевича.
• У Коломиї жив і працював з 1920 по 1935 роки.
• У Коломиї допоміг врятувати Народний дім від конфіскації поляками.

Прихисток у Коломиї:

• У середині травня 1919 року Коломия була «під румунським постолом». Ангелом-охоронцем родини Чайковських став недавній старшина УСС і зять Володимир Бемко.
• Сім'я Чайковських в історії Коломиї залишила помітний слід. Зокрема, дружина Андрія Чайковського Наталія очолювала товариство «Союз Українок». Дочка письменника Марія Ставнича редагувала часописи «Жіноча доля», «Світ молоді», «Жіноча воля». Журнал «Жіноча доля» видавався під редакцією екс-сенаторки Кисілевської Олени з якою приятелювали Чайковські. У 1926-27 роках очолював осередок «Рідної школи».

Творчий шлях:

• Почав друкуватися з 1892 року. Образи життя знайшли відтворення в його спогадах «Спомини зперед десяти літ» (1892) та «Чорні рядки», виданих у збірнику оповідань «Із судової зали», «Образ гонору» (1895), «Хто винен?», «Краще смерть, ніж неволя», «Не для всіх весна зеленіє» (1920) і повістях «Олюнька», «В чужім гнізді», «Бразілійський гаразд» (1896), «Малолітній» (1919) та інші.
• На пробудження національної свідомості й виховання молоді мала значний вплив проза Чайковського в романтичному стилі про Козаччину: «За сестрою» (1907), «Віддячився» (1913), «Козацька помста» (1919), «На уходах» (1921), «Олексій Корнієнко» (1924), «До слави» (1929), «Полковник Михайло Кричевський» (1935), «Перед зривом» та ін. У цих творах Чайковський ідеалізував Запоріжжя і звинувачував Москву за кривди, завдані Україні.

Творча спадщина:

• Спомини зперед десяти літ (1892)
• Оповідання зі збірки: «Ні разу не вдарив», «Краще смерть, чим неволя», «Хто винен?», «За віхоть сіна», «Жаль ваги не має» (збірки «Оповідання» (1904 та 1920 роки))
• За сестрою (1907)
• Віддячився (1913)
• Петро Конашевич-Сагайдачний (1917)
• Козацька помста (1919)
• Олюнька (1920)
• На уходах (1921)
• Олексій Корнієнко (1924)
• Роман «Сагайдачний» — книга перша «Побратими» (1924); книга друга «До слави», частина 1 (1929); книга третя «До слави», частина 2
• Перед зривом — повість про життя гетьмана Богдана Хмельницького.
• Полковник Михайло Кричевський (1935) — трагічна історія польського шляхтича, який став на бік українців у їх боротьбі за волю.
• Три казки діда Охріма (1927)
• Автократ (1929)
• Четверта заповідь (1930)
• Сонце заходить (1930)
• За чужі гріхи (1931)
• За чужі гроші (1932)
• Чар-зілля (1932)
• Полковник Михайло Кричевський (1935)
• Одарка
• Чорні рядки (Мої спомини за час від 1 листопада 1918 р. до 13 травня 1919 р.)
• З ласки родин (б.р.)
• Не піддавай ся біді (б.р.)

Слюзар Ігор Богданович народився 11 серпня 1962 року у місті Львів. Міський голова Коломиї.

Сім'я:

• одружений, виховує сина та дві дочки
• Дружина Слюзар Н.М
• Донька Слюзар К.І
• Донька Слюзар О.В
• Син Слюзар О.І 

Біографія:

• Ігор Богданович народився 11 серпня 1962 року у місті Львів.
• Освіта вища (старий термін), закінчив Львівський політехнічний інститут в 1984 році, електропривод та автоматизація промислових установок, (інженер-електрик).
• Із листопада 1986 по грудень 1988 року - служив в Радянській Армії.

Кар'єра:

• з 09.1984 по 08.1986 року - інженер-конструктор механо-енергетичного відділу виробничого об’єднаня ”Коломиясільмаш”.
• з 08.1986 по 11.1986 року - заступник начальника цеху № 12 виробничого об’єднаня ”Коломиясільмаш”.
• з 12.1988 по 04.1989 року - інженер по ремонту відділу головного енергетика виробничого об’єднаня ”Коломиясільмаш”.
• з 04.1989 по 03.1990 року - заступник головного механіка відділу головного механіка виробничого об’єднаня ”Коломиясільмаш”.
• з 04.1990 по 07.1992 року - головний механік відділу головного механіка виробничого об’єднаня ”Коломиясільмаш”.
• з 07.1992 по 01.1996 року - начальник технічного управління‚ головний механік відділу головного механіка виробничого об’єднаня ”Коломиясільмаш”.
• з 01.1996 по 08.1996 року - директор ремонтно-механічного заводу заводу ”Коломиясільмаш”.
• з 08.1996 по 10.1998 року - директор приватного виробничо-торгового підприємства ”Композит”.
• з 10.1998 по 03.1999 року - заступник директора товариства з обмеженою відповідальністю ”Едем”.
• з 04.1999 по 12.2000 року - директор приватного виробничо-торгового підприємства ”Композит”.
• з 01.2001 по 06.2002 року - технічний директор товариства з обмеженою відповідальністю ”Едем”.
• з 07.2002 по 09.2003 року - технічний директор товариства з обмеженою відповідальністю ”Компанія Спафіс”.
• з 10.2003 по 11.2004 року - директор приватного виробничо-торгового підприємства ”Композит”.
• з 11.2004 по 11.2010 року - технічний директор товариства з обмеженою відповідальністю "Компанія Спафіс".
• з листопада 2010 по цей час міський голова Коломиї. На виборах 25.10.2015 його в черговий раз обрали міським головою Коломиї.